Хто жде, роки вкорочує думками,
Я говорила: може він вертає,
Може вернув вже. Вільнож забажати,
Коли жива закопуюся в гробі,
Щоби тебе хоть раз ще оглядати
І щоб бодай умерла я при тобі?..
Піду — сказала я — в самотнім домі.
Біля дороги, на скали обломі,
Сама запруся. Може хто минати
Буде хатину й імя твоє згане,
Може коли ще поміж лицарями
Око моє з вікна коханка вгляне.
Най змінить стрій, колпак і свою збрую,
Нехай свій щит в чужі знаки вбірає,
Най вигляд змінить — ще його з далека
Серце моє відчує і пізнає.
І як його конечність заставляє
Усе кругом крівавити й валити,
Всі прокленуть його — одна остане
Душа, що вічно ме благословити.
Тут я найшла і гробницю і хату.
Тут, як коли прийдеться заридати,
Ніхто мойого стону не почує…
Знаю: ти любиш самотні проходи!
І погадала: в надвечірню пору
Вийдеш самотний над озера води
Із филями, та вітром на розмову.
Мене згадаєш, голос мій почуєш…
Небо здійснило всі мої бажання!
