Хочуть війни, самі бажають згуби,
А мстивий Гальбан не дає дихнути:
Або давні пригадує обіти,
Знищені землі і народ побитий;
Або як скарг його не сила слухать,
Одним зітханням, поглядом, очима
І Він іскру мести вміє знов роздути.
Вже до кінця мій присуд добігає:
Ніщо вже брацтва від війни не спинить.
Учора з Риму надоспіли вісти:
З усього світа безчисленні хмари
Побожний запал в поле виряжає,
Всі домагаються, щоби їх вести
З хрестом, з мечами на вильненські мури.
А прецінь — кажу з соромом — в годину,
Коли рішається судьба народів,
Мої думки при тобі! — Зволікаю,
Щоб ще при тобі пережити днину.
Молодости! Великі твої жертви!
Колись кохання, щастя і вигоду
Вмів я віддати для добра народу,
З жалем та славно! Змарганий сьогодня,
Одчай, повинність і воля Господня
Женуть у поле! А мені не сила
Покинути отсі холодні мури,
Щоби з тобою не втерять розмови!
Замовк. З вежі стогін глухий понісся;
В мовчанці довгі минали години;
