„Радіймо“ — каже. — „Об землю все лихо!
Невже лицарству личить сумувати?
Зразу похмільний гамір, то знов тихо…
Чиж як опришкам нам бенкетувати?
Инші звичаї в моє время були,
Як в лютій січі трупи поле вкрили,
Серед кастильських гір або в Фінляндії,
А ми при огнищі обознім пили.
Пісніж неслись там! А у вас в народі
Нема такого, що пісні співає?
Серце людини від вина радіє,
Та спів думки немов вино скріпляє“.
Піднеслись ріжні співаки в громаді:
Тут Італієць звуком соловія
Конрада славу в пісні величає;
Там трубадур з над берегів Ґарони
Про пастиря співає молодого
Та про дівчину й лицаря блудного.
Конрад здрімався. Пісні заніміли.
Прочуняв. Стер з чола сліди знемоги,
Золота жменю жбурнув на підлогу:
„Мені одному ти співав похвалу,
Возьми й з очей!… Ніжний мій друже!
Хто красоті й коханню тільки служить,
Най вибачить — тут де оружні люди,
