Нема дівчини, щоб йому на груди
Припяла цвітку рожі у заплату. —
Тут вмерли рожі. Гей другий музика!
І инша пісня най тут залунає!
Тверда най буде, степова і дика,
Як буря, що верхи дерев згинає,
А така зимна, як в тюрмі темниця
Й така огненна як поет-пяниця.
Нам що людий і святимо й мордуєм,
Убивча пісня святість най віщує,
Най серце коїть і най гнів ворожить,
Най нудить і най знуджених трівожить.
Таке життя — така і наша дума!…
Хто заспіває? хто?“.
З гурта піднісся
Білоголовий старик, що в комнаті
Тихо сидів між службою й чурами.
Чи з Прус, чи з Литви родом — годі знати.
Бороду мав осріблену літами,
Чоло і очі вслоною закриті,
На лиці помітні страдання шрами.
Лютню стару десницею підносить,
А ліву руку простягнув у гору,
Наче знаком цим послухання просить.
Замовкли всі.
„Так, я вам заспіваю!
Литві колись і Прусакам співав я,
