Одні лягли у обороні краю;
Другі, не в силі горя пережити,
Над неньки тілом себе добивають,
Мов слуги ті, що в злій і добрій долі
На костирі добродія вмірають.
Ще инші з жаху по лісах покрились!
Инші — як Витовт, до вас загостили.
Та після смерти, — Німці вам се знати,
Самі спитайте зрадників країни,
Що діять їм, коли на тому світі
Присуджені на безконечну муку,
Схотять батьків із раю викликати…
О поміч як до них простягнуть руку?
На якій стануть їх просити мові —
І чи батьки пізнають їх по слові?
О, дітоньки, який Литовцям сором!
Ніхто мені не йшов до оборони,
Як від престола, мене вайдельоту
В тяжких кайданах волікли Тевтони.
Я в самоті постарів на чужині:
Співак, на жаль! співати тут нікому;
По Литві в кожній плакав я годині.
Сьогодня, як доводиться зітхати,
Не знаю вже, де моя рідна хата,
Чи там, чи тут, чи гень по тому боці.
Тут тільки ще у серці збереглося,
Що було в краю найкраще, пещене:
