Убогий спомин батьківської хати!
Гей, Німці геть, візьміть його від мене!
Як лицар, що на ігрищі побитий
Честь тратить, хоть життя ще зберігає:
І у гіркій погорді щоб не жити,
До переможця свого повертає
І ще в останнє своє рамя томить,
Та під його ногами збрую ломить.
В останнє ще зняла мене охота,
Ще лютню раз рука моя хапає,
Нехай ще вам останній вайдельота
Литовську пісню нині заспіває“.
Скінчив і ждав. Та вожд мовчить, не кличе,
Над всім простерлась мовчанка глибока;
Конрад допитливим й глумливим оком
На Витовтове дивиться обличя.
Помітно було, що як вайдельота
Згадав про зраду, Витовт мов змінився,
То блід, то синів, то зачервонівся,
Гризли його гнів, сором і скорбота.
Вкінці шаблюку притиснув рукою,
Іде до старця скорим, смілим кроком,
Глянув на нього лютогнівним оком,
А хмара, що чоло його вкривала,
Опала миттю бистрих сліз потоком.
