Вертає, сів — лице плащем вкриває
І у таємних думах потапає.
Німці-ж тихцем. „Навіщож у палату
Жебраків-старців на бенкет пускати?
Пісні-ж його ніхто не зрозуміє“.
Слова в товпі від гніву аж до глуму
Перебивають раз-в-раз живі сміхи;
Чури кричать та свищуть у горіхи:
„Ось вам мельодія литовської думи!“
Піднісся Конрад: „Преславне лицарство!
Нині наш Чин по давньому звичаю,
Від городів, князів приймає дари,
Як дань покірну підданого краю.
Старець у жертві пісню вам приносить;
Не боронім зложити дань музиці.
Приймімо пісню — як лепту вдовиці.
Між нами князь литовської країни,
Вшануймо чесно цю його гостину,
Чей йому любо буде про давнину
Послухать пісню ще й на рідній мові!
Кому не в-лад, най вийде із комнати;
Я иноді люблю ті звуки дикі
Литовського похмурого музики,
Як в бурю филю, що реве і плаче,
Або весняний дощ як сонно дзвонить…
Любо всипляти; начинай співаче!“
