Тим більший сум і жаль тим більш глибокий,
Що я й слухач й глядач був одинокий.
Як в судний день з забутої могили
Воскресне все померше і забуте;
Так чари пісні — кости побілілі
Чудом вертають до життя і сили.
З румовищ ставлять величні хороми,
По озерах човни женуть крилаті,
Видно притвори пишної палати,
Княжі корони, лицарство богате,
Пісні лунають, в танець йдуть дівчата,
Чудова мрія — а страшна пробуда!
Счезли ліси, луги і рідні гори,
Втомлена думка рветься у простори,
Щоб відпочить у ріднім осторонню;
Вмовкла бандура в змученій долоні.
Посеред жалісних земляцтва стонів,
Иноді звуків давнини не чую!
Та все ще іскра молодого жару
Живе у груди, иноді затліє,
Оживить душу, спомини відгріє.
А тоді память, мов лямпа з хрусталю,
Прибрана кистю в чудові картини,
Хоч порохом літа її прикрили,
Як лише блимне свічка поміж ними,
Іще красою знадить твої очі,
Іще на стінах палати розточить
Чудові, хоть полинялі килими.
