Юрба німецьких бранців з повязаними руками,
З петлями на шиях, біжить біля коней литовських;
Звертають зір на Прусію і слізми заливаються,
Поглядають на Ковно і Богу себе доручають!
В середині города Ковна стелються оболоння Перуна.
Там то князі литовські, вертаючи з побідного бою,
На кострах жертвенних німецьких лицарів палили.
Два захоплені бранці ідуть без жаху у Ковно;
Один молодий і гарний, другий схилений роками.
Вони самі у битві покинули ряди німецькі,
До Литовців перебились, а князь Кейстут прийняв їх,
Дав над ними сторожу і вів у двір за собою,
Відкіля — їх питає — та з якою метою прибули?
„Не знаю — каже молодший — ні імени свого, ні роду,
Дитиною малою в полон мене Німці забрали.
Тямлю лиш стільки, що в Литві, у городі великім
Батьківська була хата; а город був деревляний;
На узгірях високих з цегол наша хата стояла
Вкруг горбів на оболоннях смерекова дебра шуміла,
А серед лісів далеко сріблилось озеро біле.
Раз о півночі пробудив нас зі сну гамір страшенний,
Огненна днина заглянула, у вікнах дрожали шиби,
Курява диму понеслася по хаті — ми вибігли у двері —
Улицею неслося полумя і градом іскри летіли.
Страшенний крик: „До збруї! В городі Німці! До збруї!“
Батько вибіг з оружжям — вибіг і більш не вернувся.
В хату Німці влетіли. Один пустився за мною,
Догонив і на коня взяв — що було дальше, не знаю.
Тільки неньки ридання довго мене здоганяло
