Серед брязкоту збруї, лоскоту хат, що валились,
Плач неньки йшов за мною, той плач остав в моїм усі.
Ще й тепер, як бачу пожежу й чую голосіння,
Крик той в душі ще лунає, наче відгук у печері
За луною грому… Ось і усе це, що з Литви,
Що вивіз я від родини. Иноді в привидах сонних
Бачу поважну стать неньки і батька й всю родину,
Та щораз дальше неначе якась таємна мрака,
Щораз густійше все темнійше заслонює їх черти.
Літа діточі минали, я жив серед Німців як Німець,
Вальтером мене прозвали[1], призвище Альфа дали;
Імя було німецьке, душа литовська остала,
Остав жаль по родині і до чужинців ненависть.
Вінрих, вожд хрестоносців, ховав мене в своїй палаті,
Був моїм хрестним батьком, ховав, пестив наче сина.
Скучно було в палаті, з колін Вінриха тікав я
До вайдельоти старого. Жив у той час серед Німців
Литовський вайдельота, що колись попав у неволю;
Був перекладчиком в війську. Він, як дізнався про мене,
Що сирота я й Литовець, все кликав мене до себе.
Росказував про Литву, душу кріпив наболілу
Пестощами і звуком рідної мови і пісні.
Він мене часто над беріг синього вів Німана;
Відти любив я дивитись на рідні литовські гори.
Як ми у замок вертали, старий втирав мої слези,
Щоб підозріння не було, слези втирав, але пімсту
Проти Німців будив він. Тямлю, як вернувши у замок,
Я ставав ніж острити і з насолодою мести
