Різав килими Вінриха і нищив срібні зеркала,
На щит його блискучий плював я і пісок сипав.
Потім в літа молодечі часто з пристани Клайпеди
Зі старим в човен сідали, щоб рідний беріг відвідать.
Там я зривав рідні цвіти, а чародійний їх запах
Навівав на мою душу згадки давні призабуті.
Впоєний запахом тим наче ставав я знов дитина
І в батьківськім огороді гуляв я з малими братами.
Старий скріпляв мою память; він кращими словами,
Як цвіти і зілля, говорив про щасливе минуле:
Якби в рідній країні між свояками й другами
Літа молоденькі прожити; скількиж то дітий литовських
Цього щастя не знають, у німецькій ридають неволі!
Це чув я на оболоннях; та на побережі Полонґи,
Де дужою грудю біле піднімається море
І з запіненого горла струї піску виливає:
„Бачиш, було старий каже, левад надбережних килими,
Вже пісок облетів їх; бачиш те зілля пахуче,
Хотілоб ще чолом перебити смертельну покриву,
Даремно! бо нова гидра пісків надлітає,
Білі плавки розклала, живі землі підбиває,
І заводить довкола царство дикої пустині. —
Сину! Весняні плоди, кинені живцем у могилу,
То підбиті народи, то наші браття Литовці;
Сину! Піски із за моря гнані — то Чин Христовий!“
Боліло серце слухати. Я хотів Хрестоносців вбивати,
Або втікати на Литву; старець здержував мій розгін.
„Вільному лицарству — казав він — вибрати вільно оружжя
І у чистому полі рівними силами боротись;
