Казав Вальтер про великого Бога, що править за Німаном
І про Непорочну Божого Сина матір,
Що її чудову стать на малій показав картині.
Вальтер цю картину носив побожно на груди:
Тепер дарував Литовці, як навертав її до віри,
Як говорив з нею молитву і всего хотів навчити,
Що сам він знав; на жаль він вчив її й цього,
Чого не знав сам досі: він вивчив її любити.
І сам вчився чимало. Скілько було насолоди,
Як почув він від неї литовські слова призабуті!
Кожне пригадане слово будить нові почування,
Як іскра у попелищі: були це імена любі
Дружби, родини і над усе найдороще слово
Найкраще над усе слово кохання, якому
На землі рівного немає, крім слова: Рідна Країна.
Відкіль — подумав Кейстут — така в донці моїй переміна?
Де то давна веселість, де її розривки діточі?
В свято усі дівчата ідуть було погуляти,
Вона сидить самотою, або з Вальтером на розмові!
В будну днину дівчата при голці чи веретені:
Їй з руки паде голка, путаються нитки у веретені,
Сама не бачить, що діє, всі мені таке говорять.
Вчера помітив я, що цвітку рожі вишила зелено,
А листочки червоним шовком умалювала.
Якже моглаби бачить, коли її гадки і очі
Лиш Вальтерових очей шукають і його розмови!
Скільки раз поспитаю, куди пішла? На долину.
