Литву нині чи завтра теж така доля чекає;
Бачив недолю Прусаків, дрожав над будучим Литовців.
„Сину, промовив Кейстут, погубний пророк з тебе;
З очий ти зняв мені вслону, щоб безодню показати.
Коли тебе я слухав, здавалось ослабли руки
І зі сподіванням побіди, з грудий втекла відвага.
„Що із Німцями діять?“ „Батьку, відповів Вальтер,
Знаю я один спосіб, страшний та сдиноспасенний,
Може колись його скажу…“ Так говорив після битви,
Заки їх трубка до нового бою і нової невдачі візвала.
Кейстут що раз сумнійшій, Вальтер як змінений!
Раньше, хоть він ніколи не бував надто веселий,
Навіть в щасливих хвилях легка тінь задуми
Лице його вкривала, але в обіймах Альдони
Раньше мав він чоло погідне і лице супокійне,
Усміхом витав дружину, поглядом ніжним пращався.
Тепер здавалось якесь затаяне мучило його страдання;
Цілий ранок перед домом з закладенними руками,
Глядить на дими горіючих сіл і місточок,
Глядить дикими очима; зі сну схоплюється по ночі
І крізь вікно вдивляється в кріваву заграву пожежі.
„Друже мій, що з тобою?“ питає крізь сльози Альдона.
„Що зо мною! Невжеж мені бездільно дрімати аж Німці нападуть
І у сні мене звяжуть та віддадуть у катівські руки?“
„Боже заховай, друже! Військо ж сторожить окопів.“
