„Правда військо сторожить, і в мене в руках шаблюка.
Та як погибнуть сторожі, як вищербиться шаблюка…
Слухай як дочекаю старости, марної старости“…
„Бог пошле нам з дітий потіху.“ „Та Німці нападуть,“
Вбють жінку, заберуть діти, повезуть далеко
І вивчуть пускати стріли на рідного батька!
Яж сам можеб вбив батька і рідних братів йшов вбивати.
Коби не вайдельота“… „Вальтере любий, так їдьмо,
В глиб Литви, сховаймось в гори і ліси від Німців“.
„Ми поїдем, а инших матерей і дітей оставим?
Так Прусаки утікали, Німець дігнав їх у Литві.
Як в горах нас відшукає?“ — „Знов поїдемо дальше“.
„Дальше, дальше безщасна! дальше поїдем за Литву?
В руки Татар або Руси?“ На таку мову Альдона
Збентежена мовчала: дотепер їй здавалось,
Що вітчина наче світ довга, широка, безмежна;
У перше чує, що в Литві цілій захисту не має,
Заломила руки й питає Вальтера: щож діять?
„Один спосіб Альдоно, один остав ще Литовцям:
Зломить силу Хрестоносців — я на те спосіб знаю.
Та не питай ради Бога, проклята буде година,
В котрій мене доля присилує нятися того способу!“
Більш не хотів говорити, просьб Альдони не слухав,
Тільки горе Литви бачив і чув перед собою,
Аж вкінці полумя мести, годоване в мовчанню
Видом горя і муки, піднялось і серце обгорнуло;
Всі почування здавило, навіть і те одиноке.
