Що його життя вкрашало, забило навіть кохання.
Так під біловіжським дубом, як мисливі,
Таємний огонь розкладуть, випалять стрижінь глибоко,
Володар лісів скоро втеряє листя зелене,
З вітром гилля полине, навіть краса одинока,
Що його чоло красила — омели всохне корона…
Довго Литовці по замках, лісах і горах блукали,
То нападали Німців, то відбивалися з трудом.
Аж звелась страшна битва на оболоннях Рудави,
В цій кількадесять тисяч литовської молоді погибло,
Поруч них також сила вождів і Хрестоносців.
Німці скоро підмоги свіжі дістали з-за моря;
Кейстут і Вальтер зі жмінкою людий пробились у гори,
З пощербленими мечами з порубаними щитами,
Курявою, кровю вкриті, сумні вступили в хату.
Вальтер не глянув на жінку, ні слова не промовив,
По німецьки із Кейстутом і вайдельотою вів розмову.
Не розбірала Альдона, та серце ворожило
Якісь страшні події. Як покінчили нараду,
Всі на Альдону глянули сумним зором,
Вальтер глядів найдовше в німій безконечній розпуці;
А з очий покотились густі пекучі слези,
Упав до ніг Альдони, її руки тиснув до серця
І перепрошував гірко, за все, що для нього терпіла.
„Горе казав невістам, як кохають божевільних,
Що їх око любить летіти за межі села далеко,
Що їх гадки, мов дими вічно над дахи злітають,
Що їх серцю не в силі вистарчити домашнє щастя,
