Всі сторожі зманили — одної не могли обманути.
Зоркі очі коханки; Альдона відгадала втечу!
Дорогу в долині заступила; сумна це була стріча.
„Вертай, кохана, до дому: вертай! Ти будеш щаслива!
Може будеш щаслива в обіймах любої родини;
Молодаж ти і гарна, знайдеш потіху, забудеш!
Чимало князів хотіли тебе дружиною мати;
Ти вільна, ти вдовиця по великій людині.
Що для добра країни навіть тебе відрікся!
Пращай, забудь, заплач инколи надомною:
Вальтер все втратив, Вальтер остався одинокий;
Як вітер на пустині, блукати ме він по світі.
Щоб зраджувать, вбивати й нечесною смертю згинуть.
Та колись, літа перейдуть, імя Альфа наново
Залунає на Литві, і колись з уст вайдельотів почуєш
Діла його. Тоді кохана, тоді ти погадаєш,
Що той лицар страшенний, хмарою тайн оповитий,
Одній тобі знайомий, був колись твоїм чоловіком,
Най же почування гордости стане потіхою сирітства!“
Слухає мовчки Альдона, хоть вже не чує ні слова.
„Їдеш, їдеш!“ скричала і сама зжахнулась
Словом „їдеш“, це одно слово в усі її звеніло;
Ніщо не думала, не тямила: усі гадки її,
Спогади, все минуле, все вязалось, спліталось
Але серцем вгадала, що вже не сила вертати.
Не сила теж позабути. Блудними очима водила.
Кілька раз з Вальтера стрінулась поглядом диким;
