В тім погляді вже раньше не находила потіхи,
І здавалось шукала чогось нового і вколо
Озиралася знову… Вколо ліси і пустині;
Серед ліса за Німаном сяє вежа самотна.
Це монастир черниць, сумна будівля христіянська:
На цій вежі спочили думки і очі Альдони,
Як голубка схоплена вітром на широкому морі,
Паде на сумні вітрила незнаного нароходу.
Вальтер зрозумів Альдону; пішов за нею в мовчанню,
Розказав про свій намір, тайну велів зберігати;
І при брамі… На жаль! Страшна була це розлука!
Альф з вайдельотою поїхав. Доси про них не чувати.
Горе, горе, як доселя не виконав присяги;
Як відрікшися щастя, щастя Альдони розбивши…
Коли жертвував стільки і жертвував для нічого…
Будуче решту покаже… Німці, вже пісня скінчена!
