Його чоло вбірають думи хмурі,
Дрожать уста, непевні очі блудять.
Мов ластівки літають серед бурі.
Вкінці на землю довгий плащ скидає,
Грізний підходить вперед і гукає:
„Конець співай мені! Кінця чекаю!
А ні, дай лютню! Чом дрожиш нездаро?
Лютню подай і наливай пугари,
Як ти боїшся, я їм доспіваю!
Знаю вас! Кожна пісня вайдельоти
Ворожить лихо, як виття собаче:
Співать про морди є у вас охота,
А нам хвалу лишаєте й турботи!…
В колисці ще зрадлива пісня ваша
Мов гадина діточу грудь сповила,
В душу любов краю й жадобу слави
Немов страшну, гірку отруту влила.
Вона іде за молодцем слідами,
Як тінь мерця, що згинув у двобою;
Нераз стає у гаморі весілля,
Кров і вино мішати із собою.
Гей зраднику, тебе я добре знаю,
Ти переміг. Бій — подвиг для поета!
Вина подайте — я вам доспіваю.
Знаю конець — та иншу заспіваю!
Як ми несли Кастилії закладу,
