Сторінка:Конрад Валлєнрод.pdf/66

Метнувся, крикнув, очима блудить,
Хотівби ще всіх обняти,
Ще пригорнути всіх раз до груди
І дико став реготати.

Сміявся — вмер вже — та ще повіки
Й уста закритись не вспіли,
І сміх пекольний остав на віки
На лиці заціпенілий.

Еспанці з жахом з міста розбрились,
Пошесть в дорозі їх жерла,
З гір Альпугари заки скотились
Решта їх війська померла.

 

„Ось як колись уміли Маври мститись,
Невже й Литовця месть ви радіб знати?
Щож, як колись так здійсниться у слові,
Щоб до вина отрую домішати?
Та ні! Сьогодня инші вже звичаї;
Витовте князю! Володарі Литви
Самі приходять Брацтву поклонитись
І свої землі віддають без битви!

Та ні, не всі! О ні, ні, на Перуна!
Є ще на Литві — ще вам заспіваю…
Проч з лютнею! Глядіть порвались струни,
Пісні нема! Пусте, я почекаю,
Ще пісні будуть!… Чаші наливайте!…
Я надто випив… та ви бенкетуйте!