А ти Аль…манзор… ні, ні, проч з тобою!
Геть з Гальбаном — лишіть мене в спокою!“
Сказав і йшов непевною ходою,
Знеможений на крісло повалився,
Ще погрозив, ударив ще ногою,
Затрясся стіл і дзбан з вином розлився.
Вкінці ослаб і голова схилилась
На ослін крісла. Зір згасав поволи,
Піна уста його дрожачі вкрила,
І вснув.
Глянули браття здивованим зором.
Знали, що значить Конрада охота,
Вміє гуляти аж до меж безтями;
Та на бенкеті! Ганьба і сромота!
При чужих людях гнів мов сила грому!
Хто винен був? Невже цей вайдельота,
Що счез з юрби й сліду нема по ньому?
Неслася чутка, що старенький Гальбан
Литовську пісню заспівав у свято,
І піснею він христіянске брацтво
Кликав — мечем поганців навертати.
Чомуж-то Конрад так дуже змінився?
Чому на Витовта чолі досада?
Що значить ця проспівана баляда?
Кожен подумав і в здогадах губився.
