У Марієнбурзі нарід вижидає
Вістки. І видно: ось бридуть снігами
Тіни. Невже, це вожди повертають?
Як їх вітать? Вінками чи слезами?
А військо де? Ось вожд вказав рукою
Недобитки, що з бою повертають;
Ах, сам їх вид говорить про їх долю!
Біжать безладно, в снігах потапають,
Валяться, допчуть як бідні комахи,
Що у тісненькій посудині гинуть;
По трупах сил останком пнуться в гору,
Щоби відтак звалитись знов в долину.
Одних несуть ще одубілі ноги,
Другі німі валяться край дороги,
Знімають руки понад плахти сніжні
І мов стовпи сіріють придоріжні.
Із города біжить товпа народу,
З жахом біжить, про ніщо не питає,
Події всі безщасного походу
З очий і лиць лицарства вже читає.
Над їх очима віяв смерти холод,
А кров з їх лиць жостоко випив голод.
Несеться зов литовської погоні,
Вітер сніги мете по оболонню.
Край щляху виє псів худих громада,
В повітрі крячуть гайвороння стада.
Погибло все. Се Конрадове діло!
Він, що колись вів військо славно, сміло,
