Що вславився геройством, бистротою,
Якийсь трусливий став в останнім бою,
Не знав, що Витовт заставив тенети,
Дав обманутись, сам сіяв трівогу,
В степи литовські завів свої чети.
Під Вильном довго зволікав облогу.
Коли не стало добитків, ні плодів,
Голод німецькі навістив обози,
А ворог скрізь розсіяний довкола.
Нищив підмогу, забирав довози;
І день-у-день сотки вмірало Німців,
Пора була бій наступом кінчити,
Або враз з військом скоро відступити.
Тоді то Конрад певний, супокійний,
Їздив на лови, або замикався
В наметі. З кимсь-то тайком укладався
І своїх вождів не пускав до ради.
Так збайдужнів до дальшого походу,
Що сліз не бачив свойого народу,
Ні його болю, ані ран, ні крови!
З закладеними на грудях руками,
Думав, — то вів із Гальбаном розмови.
А тут зима повіяла снігами,
А Витовт свіжі полки підготовив,
Облягав війско, нападав табори;
Сором! якого Брацтво не видало,
Начальний вожд втік перший з поля битви!
