Сторінка:Конрад Валлєнрод.pdf/72

Не добичу, не лаври і не славу
Привіз, — а вістку про побіду Литви.

Невже не бачили ви, як з розгрому
Опирні чети вів назад до дому?
Понурий сум чого його вбірає,
Важкої муки тінь лягла на лиця;
Конрад страдав — та глянь йому у очі:
Його грізна, прижмурена зіниця
Неначе то ясні метала громи,
Немов комета, що війну ворожить.
Все змінчива, як блески серед ночі.
Якими чорт мандрівника трівожить;
І лють і радість вяжучи з собою,
Страшно блестіла сатани грозою.

Дрожав народ і гомонів. Байдуже
Конраду. Скликав лицарів на раду,
Глянув, промовив — ганьбо безконечна!
Слухають всі і вірять його слову:
В блудах людини бачать голос Бога:
Переконаєж кожного трівога!

Стій володарю! С суд і на тебе!
В Марієнбурзі знаю льох підземний:
Там, як на город чорна ніч наляже.
Сходить на раду трибунал таємний.^[1]

Там одна лямпа під стелею салі
В день і по ночі блимає таємно;

1. В середних віках, коли можні дуки й барони допускались часто злочинів, коли повага звичайних трибуналів була надто слаба, щоб їх покарати, заснувалося потайне брацтво, якого члени не зналися між собою і вязалися присягою безпощадно карати провинних. Коли потайний суд видав вирок смерти, повідомлювали засудженого окликом під його вікнами: „Горе!“ Це тричі повторене слово було осторогою; хто його вчув, готовився на неминучу смерть. Потайний суд називався ще „фемічний“ або „вестфальський“.