Крісол дванайцять довкруги престола,
А на столі святих, законів книга.
Суддів дванайцять, кожен в чорній збруї,
І масками закриті в них обличчя,
В льохах далеко від всеї громади,
Сходяться тайком на велику раду.
Вони готові кожної години,
Володарів своїх судить провини,
Чи світ їх знає, чи вони укриті.
Як присуду останнє впаде слово,
І братови вже не простять провини,
Кожний з них мусить силою, чи в зраді
Виконать присуд, що запав на раді.
В руці штилєти, при боці рапіри.
Один з суддів перед престол вступає,
Стає з мечем над книгою святою,
Каже: „Судді, страшні!
Вже нині сумніву ніякого не має:
Людина, що зоветься Валлєнродом,
Не є Валлєнродом.
Хто він? не знати. Літ дванайцять тому,
Не знать відкіль, прибув у надренські країни,
Коли ґраф Валлєнрод ішов до Палєстини,
Він в дружині чурою був при ньому.
Небавком лицар Валлєнрод пропав без вісти;
Томуж чурі, що мав його убити,
Вдалось втечи із Палестини скрито
