Про таку месть і пекло не гадало!
Більше не хочу — чейже й я людина!
Молодість сплила в безчесній облуді:
Тепер уже схилився я у труді,
Знудилась зрада; нездатний до битви;
Доволі мести — чейже й Німці люди!
Бог прояснив мене; вертаю з Литви,
Я бачив ті місця, що в снах ввижались.
Із твого замку звалища остались.
Закрив я очі і лечу, що сила,
Там, де долина наша простелилась.
Все як бувало: і гайок і цвіти;
Все, як колись, було у цю годину,
Як ми кидали ту любу долину.
Мені здавалось, що це вчора було!
Тямиш той камінь, той стрімкий, високий,
Що ми усе до нього мандрували,
Стоїть ще й досі, тільки мохом вкритий.
Зілля й бурян вінком його убрали,
Я зілля рвав, вмивав його слезами…
Ще стоїть лавка, де ти спочивала
Нераз, було вечірною порою,
І та керничка, де ти воду брала;
Я все оглянув і жалем впивався.
Ще й холодник маленький твій зберігся,
Що я його огородив вербами.
Ці сухі верби — чудеса Альдоно!
Колись моєю саджені рукою,
Вони сьогодня — дерева високі,
