чатку, як про кандидата на володимирський престіл. В одній грамоті Казимира Вел. з 1337 р. він просто так і зветься: „Влодко з Божої ласки добжинський і ленчицький князь”. На двір Карла Роберта до Вишгороду приїхав в ролі претендента до галицько-волинської княжої корони, шукаючи там признання та допомоги. Пригадуємо, що при різних нагодах в XII та в XIII ст. деякі члени угорського королівського роду Арпадів через короткий час засідали на галицькому престолі; тому і пізніші угорські королі вважали себе власниками цього престола та навіть прибрали титул королів „Галичини і Володимирії” (rex Galiciae et Lodomeriae). Покищо це, очевидно, не мало ніякого практичного значіння, але при сприятливих обставинах могло бути відповідно використане. Що штовхнуло Володислава Земовитовича до поновлення своєї кандидатури в 1338 р. і чи зробив це зовсім на власну руку, чи в порозумінні з Казимиром Вел., годі сказати з приводу відсутности якихнебудь джерельних вісток про цю справу. Можна лише здогадуватися, що спонука вийшла від ворожого Болеславові-Юрієві гуртка галицьких бояр; частина їх мабуть таки прибула до нього, закликаючи Володислава на володимирський престіл і товаришила йому в подорожі на мадярський двір. Це пояснювало би заразом, чому угорський хроніст назвав його „князем Русинів”.
