— Еге, це правда, на селі дейкали, що ви, Антоне Радіоновичу, благословення жінчине спалили…
— Тепер люди бачать, як у тебе кришка з столу впаде, — додав він і нетерпляче ждав відповіди Собачки.
— Достатки… Які в мене достатки?.. Дураки! Кажеш, картинки попалив? Нєт, ще висять, але спалю, докажи мені, що імєєш власть — не буду палить, а раз для самообману… Спини коня, треба випить води — пече, брат, горілка!..
— Кого пече, а в кого шкура лопається, — хотів сказать кліщуватий і не насмів, побоявся.
…В хаті Антона Радіоновича, коли він підійшов до вікна, ще світилося: жінка латала його чорне галіфе, розірване на якомусь весіллі, а Палажка читала матері пісню про трьох сестер, що не однакову долю мали… і бігли тоді, як дощ із дикої груші під їхнім вікном, материні сльози: „і голки за сльозами не втягнеш, і нитки не бачиш за кулаками“…
— Якби не твоє ластовине щебетання, дочко, давно-б уже твій батько молоду жінку мав, — приказувала Галька і, зітхаючи, підводила голову до ікони матери божої, ковтала сльози. Нахилилась до столу, втерла лице настільником:
— Читай, дочко…
— Плачемо?.. — скригнув зубами коло вікна Собачка і постукав прикладом у двері. Галька схо-
