— Не плач, дочко, не ти перша, не ти — остання…
До вікна заглядає сліпа осіння ніч і слухає безпорадні слова старечі:
— Молися… Хай пише людські душі в граматку, хай записує людську кров… Молися…
Антон Радіонович розгортає анкету „секретних свєдєній по борьбє с бандітізмом“, довго дивиться на велику, наче сонячник-пустоцвіт, печатку, де на ободочку переломлюються літери — „особоуполномоченный на…“, осміхається, потім слинить чорно-синій олівець і напівголосно приказує — пише:
— Ну, і посажу… побачу, як твоя Одарка Костянтинівна прийде пропуск просить… хе, побачу.
— Давно лі работаєте по бе-бе? — делікатно запитує Собачку анкета, — партійни лі, соціальноє положеніє і національность…
„Безпартейний, — старанно виводить рука Антона Радіоновича, — но чесно перейшов із банди Зеленого к совєтской власті, когда сидів 4 місяці в особом отдєлі (і як я тільки спас свою шкуру. От обдурив, а мені тепер однаково, хоч чорту — служитиму), бо — рука Собачки труситься, він єхидно сміється й розгонисто пише — бо тогда єще не укрипилась в мойом районі соввласть, а був полний наш бандитизм, которий іскоринявся, і продолжається мною скореняться, но честь імєю донести товаришу особоуполномоченному“.