Перейти до вмісту

Сторінка:Косинка Г. Вибрані оповідання (1928).djvu/162

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Докажи мені, що ти не картинка? А ну, докажи… — Наступивши ногою на образ Христа, запінений, він ловить перелякані од жаху очі Гальки, хватає її за коси, валяє додолу і — знущається:

— Цілуйся з своїм богом… Цілуйся, бо сьогодні я тебе рішу…

Палажка:

— Тату, попалили ікони — мати мовчали, не вбивайте їх та не сиротіть нас…

Собачка сидить на лаві і, захеканий од бійки, спльовує додолу із прикушеної губи кров і тупо дивиться на суворий портрет Шевченка в шапці; перед ним стоїть на колінах Палажка і обмиває сльозами чобіт:

— Хай не повстає проти мене… Понімаєш? Правда, Тарас Григоровичу? — звертається він до Шевченка, — не повставай — палю — знаю: мене спалять гади… Е, ти тоже гайдамацька нація… — мляво, стомлено закінчує Антон Радіонович і п'є воду.

І побита, замкнена в коморі, лежить на голому помості Галька; до неї доносить дика вулиця Половецького якісь шматки пісень чудних та кривавих.

Летєла пуля через гору,
Да і прострєліла грудь бєлу мою…

В піснях парубоцьких дівоцтво та заміжжя Гальчине біжить у степу темне та невиразне, як осіння ніч…

Тоді глухо кашляє десь чорнобривий паровоз,