Я помалу скригнув зубами: „гад, клопи найшов!“
Марійка мовчала і — хропла: так треба.
От тільки пекельне одіяло з шерстю лоскочеться, важко дише і смиче помалу за спідницю…
Тополя знов заглянула до вікна, а за нею одним рогом виткнувся місяць і срібною смужкою освітив матір Марійки: вона спала. Губи її плямкали, як у малої дитини, круглий підборідок з волом гойдався кумедно на печі і тільки сіра смага у куточках рота застигла і робила його широким-широким…
Я ліг під пекельне одіяло.
Дивно: срібна смужка перескочила на моє голе логво, затремтіла, засміялась на комірі піджака і — стала.
Сухі губи шептали: „тихо, тихо“.
І на злість десь голосно, як перед світом у селі, заспівав півень.
— Куй… — тричі вигукнув…
— Весела ніч…
Одіяло зайнялося зразу низом, жевріло іскрами, а коли тонка пазуха розгорнула тверді перса і губи заіскрились у палкий, жагучий поцілунок, почулось останнє, покірне: „тихо“…
Не пригадую добре: чи хруснула гілляка тополі, коли дивився місяць, чи мої пальці… о, це була глупа хвилина людського страждання, але…
Обома рогами, крізь зорю і срібний лист тополі,
