нелі, й там, згадував, були оті гинзбурські — згорять вони! — підштаники, що смерть йому, Жигалові, до світа ще дадуть.
Було пізно. Місто давно вже спало, а сонними вулицями, мов дітвора граючись у війну, бігала охорона з гімназистів; вони, з білими нарукавниками, підбігали до процесії з чотирьох, серйозно розмовляли, оточивши офіцера, а потім, козирнувши на військовий стрій, зникали в туман-мряці, мов сонні тіні вулиці…
Процесія мовчки підходила до штабу. Огні в штабі, як помітив ще здалеку офіцер, горіли не по-звичайному: велика заля — колишня вітальня готелю — світилася, як давно колись, ще на вінчанні офіцеровому в соборі. Коло готелю коні, навіть фаєтон генерала (офіцер зупинив трьох, осмикуючи шинелю), а вікна залі тремтіли з реготу — зухвального, п'яного…
— Гуляють, — радісно подумав офіцер, кивнув щось вартовому, а сам, кланяючись на всі боки, не пішов — побіг до залі. Коло дверей зупинився:
— Капітан Рилов єсть? Кто дежурний офіцер?
— Там, — спустивши додолу очі, відповів вартовий салдат.
— За Русь, за гаспод офіцеров, гаспада, я поднімаю…
— За вас, Валерія Ніколаєвна, за рускую женщіну, за…
