поспішив заспокоїти його голяр, плекаючи єдину надію в душі — вискочити з цього п'яного божевільно-дикого штабу…
Євреї, схиливши голови, тихо пішли до дверей: Жигало-ж стояв струнко, аж поки офіцер не зник за дверима залі, а тоді, ображений, сказав:
— От, хто грабить, а кому страждать доводиться…
Він вільніше зітхнув, попросив закурити у вартового та, певний за товариську натуру Кравчини, ждав кінця такої неприємної історії…
А на думки Жигалові з вітальні порощав сміх, змішаний з п'яними піснями, що хтось там одну найчастіше заводив:
За мілих женщін, Прелестних женщін, Любівшіх нас, Хотя-б ліш час-…
— Ви хотіли, Ароне Мойсєєвичу, пошукати правди…
— Чого ви кричали? — картав старого по-єврейському голяр на вулиці.
— Тихше, ай… Йому свідки потрібні? Тюрма за ним плаче… — безпорадно, прискорюючи ходу, відповідав Фінкельштейн.
Вони так бігли, що здавалося, ніби слідом женеться, от-от насяде — ціла орда… А вулиці — глухі й мертво-сонні.
