— Як ви сами зволите знать: гетьман, а ви — офіцер… Я не знаю… Я з Розкопаної — от і все!
Дядько, видно, рішив, що Розкопане, його єдиний аргумент, спасе од кари, але спасла сорочка: Горват-Божечко зціпив уже кулака і хотів ще раз приміряти його до дядькового обличчя — побачив кров на пальці, з огидою скривився, і перевів свої очі на поділки сорочки: „Ні, не в крові, — значить…“
— Виводь із болота ету гадость!..
Конячки з милом на стегнах потупали греблею; дядько спльовував у жменю слину і розтирав її під оком, — а штабс-капітан пригадував останній вечір у городі і — мріяв…
Золотий кленовий лист, прибитий вітрами до зеленого жита, нагадав йому околиці одного панського парку, а заплакана береза — осику і вірш Некрасова: „Как нє поднять плакучєй івє своїх понікнувшіх вєтвєй“, правда, волохата ивина затерлась, і стала яскраво знову осика коло „Шато“: „Шелестіт, шелестіт, а дєвочкі ідут, ідут…“ А банда?
Він хрипло поспитав:
— Слушай, дядька: у вас спокойно?
Дядько аж хитнувся на возі, він ще раз хотів почути „у вас спокойно?“, і повстанці Чорного Ворона (кажуть-же люди — спасать ідуть…) стали перед ним у забрьоханих шинелях, і дядько — офіцерові:
