— Не, благополушно…
— Салдати єсть?
І знову радість:
— А хто його зна? Не знаю, — ранком їхав до волости — не було; а тепер не знаю…
Він просто нервував офіцера: як він, мужик, сміє тягти своє ідіотське „не знаю“?
„Собачий язик…“ промайнула стаття однієї газети.
— Українци здєсь щіриє єсть?
Дядько трошки подумав, — кажуть, Чорний Ворон за Вкраїну б'ється, — хай…
— Нє, щирих у нас ніяких, просто казьонні колись були, христіяни…
„Дурак набітий…“ мигнула в офіцера думка, і хитро, хижо сіла на зеленій стрісі першої повітки в Розкопаному.
…В селі глухо гомоніли про повстанців:
— Чіпляють, — казав Ключка, — офіцерську голову у Гнилищанських лісах до дуба, нагинають його до землі і пускають угору… Оце тобі гетьман!
І млява, як осінній дощ, дядькова думка зажеврілась помстою:
— Я свого не подарую йому… Ги, гад, б'є… всю-равно як старий режим… Нє, смієшся, — коли один — капєц!
Тупі зморшки розійшлися, очі зробилися го-
