— Таке саме, бабо, — знехотя одказувала Марта, — як з тими пацюками — не вірю: добре комусь блягузкать язиком, добре Гордійчиному Петру одмолюваться — є за що, хай дякує богу, а такій нужді, як ми — нема за що, то… хай вибачає…
— Варко, іди полуднувать! — гукнула вздовж вулиці Марта, та Варка не чула.
Політкові саме робили допита, і Демидок, насунувши на лоба картуза, суворо випитував злодія:
— Ти признайсь, товариш, краще буде… Брав у старика кавуни, чи ні — говори?.. Говори правду, товариш, гамністія буде…
Політок шморгав носом, обдивлявся скоса вартових — Варку та голочеревого хлопчика і, шекеряючи, казав:
— Я не крляв: хай мені рлуки покорлчить…
— Товариш-начальник!.. Позвольте до вєтру сходить?..
…Утік, утік!.. І сонна вулиця знову позіхнула, збила ногами дітвори пісок і покотила дитячий вереск так сильно, що порушила у сояшниках сон собаки — Жука; він, не розкриваючи очей, клацнув зубами, загарчав і заспокоївся… Хотів гавкнути, але рішив — даремне, і пересунув за сонцем свою голову в гарбузиння…
— Діти, діти… — згадала щось своє Горпинка, а, спам'ятавшись, по думці, пхикнула губами, знизала плечима, і докори на Марту вимовляла дрібно-дрібно; до неї десь іздалеку підкралася
7
