Як хочете, а картина зворушлива й хвилююча. Величнішої панорами, складеної не з мас, не з людей, а з будинків і неба, — я ніколи не бачив і, очевидно, не побачу.
А Босфору, уявіть собі, я не помітив.
Добре було мандрувати отим Лоті й Готьє, бо вони, такі мандрівники-письменники, приїздили до Туреччини, як до завойованої країни, і їм не треба було турбуватися за якісь там формальності.
По-перше, в'їзд до Босфору я проспав. Вийшов на палубу щось о 5-ій годині ранку, коли ми вже стояли на рейді в Каваках. На горі розкинулось якесь містечко — чи то Румелі-Кавак, чи то Анатолі-Кавак. Румелія — Европа, Анатолія — Азія. Але пароплав повернувся так, що я аж ніяк не міг зорієнтуватися і не знав, куди дивлюсь: до Азії чи до Европи.
Згодом приїхав лікар, зайшов до капітана й за п'ять хвилин вийшов із якимсь пакунком у руці. Мене запевняли, що то було два фунти ікри, чорного кав'яру Азриби, і запевняли ще, ніби жодна операція подібного характеру не відбувається без участи продуктів Азриби. За кілька тижнів, на Ізмірському ярмарку я бачив, як пожадливо дивились одвідувачі на бочку з кав'яром, виставлену в нашому павільйоні. Була в тих поглядах навіть якась побожність: ікра — надто рідкий і дорогий делікатес за кордоном. Повернувшись додому, я зайшов до Азриби, подививсь на бочку з кав'яром і хотів викликати і в себе таку побожність. Та не вийшло: очевидно, нічого не дало мені перебування за кордоном і не прилучився я до европейської культури.
Лікар збіг по трапу, оптимістично помахав капітанові рукою, і ми спустили жовтий карантинний прапор. Тепер треба було чекати на візиту поліції.
