кої півночі. Але стюард, що приймав мене до каюти, а перед тим бачив мою невдалу спробу втиснути листа високому урядовцеві, щось говорить мені турецькою й бере листа з моєї руки. Він наздоганяє ту саму високу персону і передає їй мого листа. І персона не відмовляється, а бере листа, ще й привітно махає мені капелюхом, сходячи з трапу.
Я розумію: стюард сказав персоні, що я пасажир I кляси, отже персона не тільки не має права гидувати мною, а, може, навпаки — зобов'язана виконати моє доручення.
Значить, кінець-кінцем, лекцію доброго тону маю на цей раз не я, а високий урядовець з Ізмірського порту.
«Конія» рушає, розрізаючи потемнілі рясні хвилі Ізмірської затоки. Найближча зупинка — за три доби.
На ранок виявляється, що мандрую сам-самісінький.
Ні, пасажирів досить, але до цього часу я ще ніколи не був таким самотнім у подорожі.
Торік я мандрував укупі з кількома товаришами, що довгий час жили в Туреччині. У дорозі до Ізміру тепер я раз-у-раз балакав з сусідою в каюті, молодим турком, який досить добре знав російську мову. Протягом усього шляху я висловлював йому своє захоплення з демократизму кемалійського ладу, а потім виявилось — що він турецький комуніст і працює в одній із найбільших торговельних установ. Довелося оте захоплення зводити нанівець, але на щастя Юсуф-бей зрозумів, що мені інакше й не випадало розмовляти з незнайомою людиною. У Туреччині бо шпигів рясно…
У тій же подорожі Стамбул – Ізмір ми обидва з Юсуфом залицялися до м-ль Анжели, я фотографував її. Потім брата її й мамашу. Потім усіх разом. Фотографія —
