Наш поїзд спізнився до Ізміру щось аж на 4 години. Гадаю, що це наслідком випробування різноманітних систем залізничого руху.
На станціях — різнобарвна публіка. Я бігаю з апаратом і фотографую на спомин. Більшість — у капелюхах. Але під капелюхом, европейським капелюхом, може навіть од самого Борсаліно, бачиш засмагле обличчя, а нижче — жилет — обов'язково жилет, без жилетки тут не ходять. Але на жилетку — намотано кілька метрів широкого матір'яного кольорового пояса, точнісінько такого, який носять українські парубки. Бачив я і людей трохи не в візитках — а штани вправлено в чоботи. Надзвичайна мішанина европейського і східнього.
Серед моїх фото зберігся цікавий дід у чалмі — хаджі, їздив, значить, до Мекки. А може це — піп. Я швидше схиляюся до останнього, бо цей дідуган ішов із парасолькою в руці. Попи завжди ходять із парасольками. На Пері я зфотографував іншого попа, католицького — і в того теж у руці була згорнена парасолька.
Я націлився на муллу апаратом, а він ішов упрост на мене, здивований, чого я стою йому на дорозі. Так він і вийшов із надзвичайно здивованим обличчям.
І ще одного дуже цікавого діда я зфотографував. Ганявся за ним із апаратом по кількох станціях. Аж нарешті наш ваґон спинився якраз перед краном водогону. Дід підійшов до водогону, помився, щось пробурмотів — насувався вечір і, очевидно, час був молитися Аллахові. Потім почався залізничий туш. Дід одійшов од крану, вийняв люльку й пішов до ваґону.
Коли я зробив це фото й збільшив його, я побачив, що в діда на голові кепка, але повернуто цю кепку козирком набік.
