Ми взялися за руки й пішли далі за юрбою матросів. Це найкраще, що можна було зробити, бо нам обом було ніяково. Я не розпитував її, вона не розпитувала мене, але яку вона мала рацію вірити, що я тільки за матросами пішов, а не сам хотів купити собі короткохвильне кохання?
Я побачив цю вулицю. Два ряди цілком однакових домів. У нижньому поверсі кожного з них — не більш од двох вікон і дверей. На вікнах — ґрати. Через вікна видко яскраво освітлену кімнату, а там килими й канапи — і по кілька жінок у кожній кімнаті. Жінки чепуряться, фарбують губи, дивляться в люстерка і чекають гостей. От і все. Нічого цікавого.
Ми не пішли до скрайнього будинку, де спинилися італійці. Там одразу вибігло на вулицю кілька жінок, почалися обійми, збільшився регіт — і йшов одвертий торг. Ми повернулися й пішли назад.
І от на тій самій вулиці, де я зустрів Лі-ханум і де ми тепер проходили, щоб вийти на Перу, моя супутниця раптом здрігнулася. Я почув якесь незвичне тремтіння її руки. Всім тілом вона притиснулася до мене.
Якийсь турок — так, я вже навчився розрзіняти нації на цьому базарі націй — перейшов вуличку, й, трохи вагаючись, затримав кроки перед нами. На його обличчі була збентежена, але радісна посмішка.
З такою самою радістю Лі-ханум подивилася на нього, але тільки на хвилинку. Потім вона видерла свою руку з-під моєї руки й, знову притискаючися до мене, замахала обома руками перед обличчям. Турок спинився.
— Олмаз! — скрикнула Лі-ханум.
Турок підвів капелюха й, ніяково посміхаючись, відійшов і зник у темряві кривенької вулички.
