подїя, новий труд розігнали сумні спомини з вчорашнього дня; Нуля мов про них і не знала нїколи. Веселенька, як усьміх сьвіжого ранка, поспішила з ріднею до читалнї.
Цїлі гори соснини лежали вже тамки, деякі з сельских хлопцїв і дївчат починали плести вінки. Наші присїли ся до них. Украшенє комнати зеленими вітями, килимками, цьвітами і барвистими хоруговцями заняло їм весь ранок і полудне. Зате коли під вечер дїло було готове, усї аж сплеснули руками з зачудованя. Мала комнатка читалняна мов не та стала. Просто дверий серед зелени на тлї, килимом вкритої стїни, білїв бюст Хмельницкого, прочі стїни вкрашали образи з рускої істориї.
Вечерок мав начати сл о осьмій годинї, дївчатка пішли ще до дому перебрати ся. Нуля надягла свій народний стрій, оксамітний жупаник і червоні чобітки; косу з сино-жовтими биндами попустила долї. Крім бабунї ішли всї з дому. В читальни було вже досить старших селян і молодежи.
Коли дїдуньо промовою отворив вечерок, глубока тиша сповила салю. Всї слухали, здержуючи віддих, щоби нї одного слова не втратити. Зворушена Нуля шепнула до Маринки, що сидїла побіч неї: Так чогось менї лячно, як на пописї, послухай, як бє моє серце!
— Се повага хвилї так тебе настроює — відказала Зоня. По дїдуню мав Ромко відчит о Хмельницкім, відтак слїдували сьпіви і деклямациї. Нуля виголосила стишок: „Мово рідна“. Єї поява в народнім строю, звучний дитячий голосочок, що так сердечно взивав до любови рідного
