— Або се він запалив мазь? — спитали всї.
— Нї — вирвало ся несамохіть Юркови, що доси мовчки прислухував ся розмові.
— А ти відки знаєш? він, чи не він, коби тебе там не було! — гримнув батько. Як всадили, то й посидить, най худоби пантрує[1], не збитків. Юрко стих, а сховавши кусок хлїба за пазуху, пігнав на пасовиско.
Маркотний ішов під гору, згадуючи товариша, що може і справдї сидить невинно в арештї.
— От, здавало ся, така дурниця, а тільки, лиха задля неї — думав, потріскуючи батогом. Та коби хоч громадї пасовиска не відобрали, нїде би пасти сї дві коровицї! Отось наробив, Юрцуню, докоряв сам собі, бючи ся кулаком по чолї.
А що, як би признати ся? випустять Остапа і пасовиска не возьмуть. Всадять тебе на день, або вибють пан капраль, тай по всему!
Зимний дрощ струсунув єго тїлом. Ага! а як се всьо витерпіти?, аж тряс ся цїлий на саму згадку кари, що жде за псоту. Болїти ме шкіра, тай ще тато дома надоложуть. А Остап за віщо дурно терпить? громадї завіщо пасовиско відпаде? Може піти сейчас до касарнї і признати ся, казав до себе, позираючи в сторону вартуючого жовнїра. Боже, як страшно! колиб не Остап і не пасовиско, не признав би ся!
— Нї, іду, най і вбють! рішив, зриваючи ся з місця. Гей! Гриню! крикнув на товариша з паші, попантруй но мої корови, духом верну!
- ↑ Пильнує
