була честь для такого малого Петруся чи Івася з першої кляси разом з новою табличкою і писальцем, купленим у Ґедалього, дістати ще й новий титул „панича“. Се було неначе повне іменованє на школяря. Не диво отже, що по такім заіменованю малий „панич“ так високо нїс голову, аж звичайно пошпотував ся на сходах склепику і розбивав носик о камінь. Та ще скорійше спішив старий на підмогу необережному рицареви, а ласкаве: „нїчого паничу“ і образочок до відбиваня, як безплатний причинок, вповнї успокоювали малого покупня.
Но відносини межи школярями а Ґедалєм заострювали ся часами навіть і сильно. Се бувало з початком року, коли хлопцї куповали і продавали шкільні книжки. Тодї взивав старий ще й жінку до помочи, бо самому годї було дати собі раду з розгуканою дїтворою, що битком заповнювала тїсний склепик. Сьвятої терпеливости з ними не ставало! Хлопчиска годинами оглядали одну книжку, перечисляючи, чи всї в нїй картки — а за правило приняли давати все і всюди десяту часть цїни без огляду, чи книжка цїла, чи знищена, нова, чи стара. Зразу старий всьміхав ся на таку безличність купуючого, гладив сиву бороду і підморгував одним оком; наконець виходив з рівнодушности, і книжка опинювала ся на голові і спинї малого школяря, а він сам вилїтав зовсїм недобровільно на улицю. Однакож в борзї вже жалував Ґедалї свого горячого пориву — бо ось вся проча громада, в оборонї покривдженого стаючи, заявляла однодушно, що з таким шахраєм і простаком, як він, не хоче
