Она рада була, коли по обідї, виправивши Богдана до стрийка на село, могла замкнути ся у себе і пересидїти, нїким не занимана, до підвечірку.
Вечером знов пішла до Мілюнї. Сим разом застала єї саму в склепі.
— Збирай ся — просила — підеш до нас, а відтак виберемо ся всї на прохід і тебе відпровадимо.
— Нема мами, мушу пильнувати склепу — відповіла коротко товаришка.
— І так буде по всяк день! — аж скрикнула Надя.
— Мабуть тобі се дивно, а я вже, бач, звикла.
— Так, алеж ти хора, нинї ще блїдша як вчера. Передше ти бодай до школи перейшла ся два рази.
— Що-ж робити! на се ради нема — сказала Міля і звернула ся до дївчати, що прийшло за чимсь до склепу.
І знов, нїчого не справивши, відходила Надя від подруги.
— Она певно умре сих вакаций — думала по дорозї. Докіля ту буде, о нїякім лїченю нема й мови. Коби де виїхала! та каже годї. Може-б з нами! — блисла відрадна гадка. Чи схоче лиш мама аж дві нас брати? в чужім містї се коштує. І она передумувала сотнї способів помочи товаришцї, а гадки сї так мучили єї душу, що аж дома се запримітили.
— Що тобі? — спитала тета при вечери, чи жалуєш, від'їзджаючи, за містом? Скорше радувати ся тобі, що стільки сьвіта побачиш і ві-
