Тетяна. А нащо ти таку бучу збив? Якби ти ласкою обійшовся зо мною, то я й нагодувала б тебе.
Солдат. Полно притворяться. Тебе досадно стало, что я помешал тебе.
Тетяна. Ти кривдиш мене, служивий! Правда, ти — сторонній чоловік, то, заставши мене одну з паничем і ввечері, вільно тобі помислити всяково; а якби ти знав мене лучче, то б лучче об мені й думав. Не хватайся ніколи осуждати.
Солдат. Нет, моя милая, я ничего дурнова о тебе не заключаю. Я узнал тебя: ты женщина, хоть и молодая, но умная и честных правил. Самая робость твоя и торопливость доказали твою невинность. Положись на меня: я избавлю тебя от хлопот. В свете часто случается, что и добродетель кажется подозрительною.
Тетяна. Зо мною так тепер і трапилось, і бог тобі порука, що в мене й на умі не було…
Солдат. Верю, верю, милая. Я и бедного арестанта скоро выпущу.
Тетяна. Мені до його нужди мало. Його треба б таки провчити, щоб не ліз осою і не піддурював чужих жінок. Він мені дуже надоїв.
Солдат. Изволь, проучу его путем и отважу подлипать к чужим жонам.
Тетяна. Ти, може, його скалічиш? Не надсади йому бебехів!
Солдат. Не бойсь, я пользу сделаю ему, а не вред… Вот и муж твой идет.
Михайло (голосно за лаштунками). Одчини, жінко!.. Жінко, одчини!
