сцени. Тільки один «грек» ішов спокійно, зі схиленою набік головою, з обличчям святого, що здався на ласку Божу, і, здавалось, цілком не приймав на свій рахунок епітету «фараон», який прип'яла йому свавільна дітвора.
Йшли так з півгодини. Аж ось скінчились очеретяні тини, лишилась ззаду остання хата над глинищем, і наша «філоксерна партія» опинилась у долині. Вогкість в повітрі, специфічний дух болота та аеру давали знати про близькість річки. Вузький, глибокий Прут блиснув врешті зза прибережних верб, а попід горами зазеленів розкішний килим виноградників.
Вступили в перший з краю виноградник. Буйна листва кущів синіла від рясної роси, дихала ще нічною прохолодою. Тихович розставив робітників, загадав, які кущі обдивлятися, і покликав цигана. Не виймаючи люльки з зубів, циган підбіг, з покорою схиляючи набік голову.
— Копай оттут під кущем, — навчав його Тихович, — не так, ширше треба… Тепер киркою обтруси з землі тоненькі корінці, обріж їх ножем та подай мені… отак… а тепер копай з другого боку. Та гляди мені — обережно, щоб куща не підтяти…
Циган порається під кущем, незручними рухами обтрушуючи з нього росу, а Тихович пильно обдивляється кожний корінець, підсовуючи інколи під побільшуюче скло.
Грубе виноградне коріння обросло корінцями та тоненькими мочками, як бородою. Циган обтинає їх кривим «косором» і подає Тиховичеві.
Багато ж тих корінців, — страх, як багато. Один, два, три… десять, ціла жменя, ціла купа… Тоненькі, брунатні, вони переходять спід куща в Тиховичеві руки, а з рук падають на землю, як нікому непотрібні трупи.
Робота цілком захоплює Тиховича: він нічого не чує, нічого не бачить, опріч корінців, таких однакових, одноманітних, мертвих… Зерно піску, приліплене до кореня, блисне часом перед очима, налякана мурашка, мов божевільна, заметушиться, шукаючи захисту між корінцями, слизький хробак протиснеться крізь пальці і впаде на розкопану землю… Але корінці чисті, здорові, не знають ще свого смертельного ворога.
— Загортай землю! — командує Тихович циганом, що
