пахкає люлькою під кущем. — А тепер уважай: відлічи по рядку сім кущів, а восьмий розкопуй так, як цей… Штій? (знаєш?)
— Штів, домнулє…
Тихович біжить наперед. Сплетені вусиками лози запиняють йому дорогу, скроплюють росою, але йому ніколи зважати на це: він вже стоїть під кущем. І знову той дух свіжої розкопаної землі, і знов ті корінці… Кущ минає за кущем, рядок біжить за рядком…
Зігнуті в'язи починають трохи боліти, натужений зір та скупчена увага женуть всякі думки, в голові робиться якось неясно. А тут корінці, корінці і корінці… Ось мигнуло щось перед очима — жовте, кругле, дрібненьке… Невже філоксера? Увага подвоюється, зіниці ширшають, побільшуюче скло справляє свою службу. Ні, то не філоксера, то від механічної уразки напухла мочка… знов корінці пересовуються перед очима, падають на землю непотрібними трупами…
Десь здалеку, зза стіни зеленої, чутно фальшивий голос Савченків:
Коли б мені зранку
Горілочки склянку, —
виспівує він, —
Тютюну та люльку,
Дівчину Ганульку, —
Горілочку пив би,
Люлечку курив би,
Дівчину Ганульку
До серця тулив би…
— Гарні ідеали! — сміється Рудик спід куща на другому кінці виноградинка.
А Тихович пильно роздивляється корінці. «Люлечку курив би, дівчину Ганульку до серця тулив би» — лунає йому в ухах, а в очах починає рябіти. Тихович почуває потребу відірвати врешті очі від корінців: він підносить голову і з пільгою зітхає.
А навкруги так гарно. Сонце підбилось вже височенько, на небі — ні хмариночки. В прибережних вербах щебече птаство, зелений комиш стоїть нерухомою лавою. З румунського боку вартовий жовнір, спершись на рушницю, спід широкого козирка придивляється до роботи
