Душно… Сонце, поволі спускаючись на захід, більшає, немов росте, яснішає, розпалюється. Повітря — сам світ, сам жар. Наче золотою сіткою оповито майдан, коло, музик, різнобарвну і різновікову юрму глядачів, що зібралася круг кола.
Гамір стоїть над майданом. Чутно, як хтось витягає воду з колодязя: довгий немазаний журавель немилосердно скрипить. Кількасотустна юрма шумить, як злива улітку. Дитячі вигуки, регіт молоді, тупання здорових ніг у танці, тонке телікання скрипки, верескливий галас кларнета — зливаються в якусь чудну, але гармонійну мішму, над якою усе ж таки домінує сурмачеве «туру-туру… та», що здіймається над майданом, б'ється об стіни церковці, а далі лине в простору, засипану гарячим сонячним промінням.
Враз музика увірвалась. Коло зробило ще по інерції рух, але ту ж мить розірвалось; дівчата пірхнули в юрму, лишивши хлопців. Гашіца теж метнулась, але її затримала сильна рука. Вона здивовано озирнулась на Йона, що, сяючи від поту задоволення, грав до неї очима та міцно тримав за руку.
— Пусти! — сіпнула дівчина рукою й зашарілась.
— А що даси? — жартував Йон, ще дужче стискаючи її руку.
— Чого займаєш, коли я тебе не знаю? — шарпнулась Гашіца, почервонівши з напруги.
— Я — Йон, син мош-Костаки… А ти чия?..
Та в ту ж мить дівчина, скориставши з Йонової неуваги, висмикнула свою руку і стрибнула від нього так прудко, що її накрохмалена спідниця аж залопотіла, мов корогва на вітрі.
— Угадуй — чия!.. — крикнула вона на бігу й, обернувшись до Йона, опекла його палким поглядом чорних очей…
Парубок з досади пошкрябав за вухом, аж шапка йому злізла на ніс, і посунув до товариства, що стояло збоку гурточком.
Товариство стріло його парубоцькими жартами: один обняв за шию та притяг до себе з такою силою, аж Йон заточився; другий так стис Йонові руки, що сльози виступили йому з очей, але парубок не образився. З весе-
