лою усмішкою по широкому безвусому виду, подзьобаному зрідка віспою, Йон поглядав то на купку дівчат, де стояла Гашіца, то на свої крамні шлейки, що, перекинувшись навхрест поверх сорочки на його могутніх грудях, підтримували темнозеленого сукна широкі шаравари з червоними викотами при чоботях. Ті шлейки нові, блакитні, з срібними клямрами, притягували до себе заздрісні погляди парубоцтва та приязні дівоцтва, що приємно лоскотало пиху власникові тої чудової новомодної речі. Отож, заклавши по два пальці за блакитні шлейки й задерши чванькувато догори голову, Йон звернувся до одного з парубків:
— Не знаєш, фраце, чия ота фата?[1] — й показав на Гашіцу.
— Котра? ота коза дика в білій спідниці?
— Вона, вона…
— Та ж то Гашіца, дочка Штефанаки Мици, що вітряк має. Хіба не знаєш?
Тю, як це він не примітив такої гарної дівчини? Певно, вона не часто ходить на цей «джок», тим що сидить аж край села, — міркував собі Йон; коли це враз звуки жвавої «булгаряски» сполохали його міркування.
Кілька парубків скочило до танцю, потягши за собою дівчат. Йон подглянув, де стала Гашіца, і, розірвавши в тому місці коло, вхопив її ззаду за пояс. З дивною для натруджених ніг легкістю почав він тупати та перебирати ногами, з усмішкою поглядаючи на свою сусідку. Гашіца чула той погляд і, опустивши очі додолу, червоніла.
Танець скінчився. Піт струмочками стікав по обличчю у Йона. Гашіца, червона й задихана, розгорнула білу хустинку, вишивану навкруги заполоччю, щоб утерти впрілий вид, але по дорозі до обличчя хустина стрибнула, майнула вишиваним кінцем і опинилась в руках у Йона.
— Валєв![2] — скрикнула з несподіванки дівчина і вхопила миттю вільний кінець хустини.
Йон тяг хустину до себе, Гашіца — до себе. Сцена та відбувалася мовчки, з одинаковим завзяттям з обох боків, і тільки по обличчю дівчининому пробігала інколи
