смужка не то досади, не то таємного задоволення від парубкового залицяння.
Переміг сильніший. Видерши хустину, Йон пустивсь навтьоки, утираючи нею на бігу впріле обличчя. Гашіца — за ним.
— Віддай! — змагалась вона сердитим голосом, хоч очі так і грали до парубка.
Але той зручним рухом склав хустину косинкою, закинув собі на шию і зв'язав під бородою вузликом.
— Віддай!
— А що даси? — дратував Йон Гашіцу, захищаючись від неї про всякий випадок простягненою рукою.
— Віддай, кажу!..
— А губенята даси?
— І-гій, навіжений! — скривилась Гашіца наперекір сяючим очам. — Не мала роботи цілувати!.. Краще носи хустину…
— Оттак би давно!.. З розумом «фата»! — тріумфував Йон і приступивсь ближче до дівчини.
Зрадлива дівчина, очевидячки, тільки й чатувала, аби стягти хустину з шиї. Та Йон мавсь на обережності. Схопивши одною рукою простягнену до хустини руку, він другою обняв Гашіцу за стан і міцно пригорнув до себе.
— Сиди тихо! — сикнула та на нього, слабо випручуючись з обіймів.
Саме в той час вдарили музики. Щасливий Йон скочив до танцю й потяг за собою Гашіцу.
Вже до кінця танців Йон не відступавсь від Гашіци: він формально залицявся, а дика спочатку дівчина дедалі рахманішала, лоскочучи парубкове серце палкими поглядами.
Сонце сідало. Глядачі поволі потягли додому, молодь теж розсипалась. Майдан пустів, тихшав. Музики останніми звуками попрощалися з гаснувшим днем; тільки курява якийсь час крутилась ще в червоному промітті, а далі й вона почала тихо опускатись на чорну тінь від церковці, що перетяла майдан аж до протилежних хат…
Минуло кілька день. Йон тільки й марив про Гашіцу. Де б він не був, що б не робив — усе йому ввижалися
