палкі, чорні, з синьою поволокою очі дівчинині, її рівні брови, пишний стан. Він тільки поцмокував з задоволенням. Гарна «фата», нічого сказати! Можна б і посватати. А яка рахманна, як вона йому у вічі дивилася, коли він смалив до неї халявки!.. І з дивною яскравістю уявився парубкові пам'ятний джок, обізвалась в ухах мелодія «молдуваняски», згадалась сцена з хустинкою. Уява була такою живою, такою яскравою, що Йон мимохіть схопився рукою за хустинку, яка й досі обіймала його шию, немов боявсь, що рука пустовливої дівчини ось-ось простягнеться знебачки до його шиї та стягне так легко здобутий трофей.
Раз він переняв її біля церкви, перед службою Божою. Дівчина йшла у святній одежі, вся накрохмалена, запишавшись. Біла з червоними цятками курточка її, трохи заяложена на стані з правого боку, де лишили слід свій запрацьовані руки танцюристих кавалерів, краще сказати, заяложене місце на куртці — викликали у Йона рій солодких спогадів, розпалили його серце. Але при людях, перед церквою, якось ніяково було виявлятись з своїм почуттям, тож Йон лиш звичайно привітався, а решту домовив очима.
Вдруге… це було так.
Вечірньою добою, коли сонце сідало за далеким чорним лісом, він повертав з роботи на винограднику в юрмі парубоцтва. З веселою розмовою тихо посувалась юрма з гори в долину, коли вмить з юрми розлягся характерний не то крик, не то іржання:
— І-го-гоо!..
— І-гі-гі-і! — почулося знизу в відповідь тонке, верескливе гукання й незабаром парубки побачили в долині гурток дівчат, що з величезними сапами на плечах хутко посувався курною дорогою.
— І-го-го-го-гі-і!.. — дико, не своїм голосом, мов орда, заревли всі парубки, спускаючись з гори бігцем навперейми дівчатам.
— І-гі-гі-гууу!.. — пекельним хором відповіли дівчата, тікаючи від парубків.
Галас знявся несказанний. Околишні гори підхопили той галас і понесли його далеко, кидаючи з гори на гору та полохаючи сонну тишу рожевого вечора.
